Єва Кіш (Ужгород)
Транскордонне співробітництво та регіональна політика
Європейського Союзу
Аналіз статусу та значення регіонів в Європі, а також у структурі та політиці ЄС, свідчить про те, що єврорегіони поступово формуються як реальні суб‘єкти міжнародних відносин. Як цілком справедливо стверджує один із відомих регіоналістів М.Кітінг, “саме тепер регіони після періоду досить наївної імітації здатні реально вчитися і пристосовувати досвід один одного до власних інституцій, традицій, культур та проблем”. Особливо важливим у цьому сенсі є досвід міжрегіонального співробітництва як можливість для регіонів Європи використати переваги від функціонування спільних економічних утворень за умов міжрегіональної конкуренції.
Актуальність теми дослідження - аналіз різних сегментів співробітництва регіонів Європейського Союзу та стратегії регіональної політики ЄС загалом - не викликає сумнівів. Адже концептуальна розробка регіональної політики України (як імплікація деякою мірою структури та позитивного досвіду регіональної політики ЄС) є цілком реальною об”єктивною необхідністю сьогодення з точки зору подальшої активізації участі України в європейському регіональному співробітництві зокрема і у просуванні України до загальноєвропейської інтеграції взагалі.
Протягом 80-90-х років ХХ століття регіональна політика в структурі ЄС поступово виокремлюється як один із важливих та пріоритетних напрямів політики Європейського Союзу. Відтак, цілком логічним є запитання: яким чином пояснити важливість і необхідність реалізації єврорегіональної політики (яка у площині дискурсу, на рівні еліти та мас сприймається саме як політика пільг, преференцій, надання дотацій тощо) за умов розвитку саме ринкової економіки, жорсткої конкуренції на світовому ринку? Чому саме наприкінці ХХ століття для держав Центрально-Східної Європи (ЦСЄ) - Польщі, Угорщини, Чеської Республіки, які входять у перше коло аплікантів по вступу до ЄС, - є такою важливою реалізація не просто регіональної політики, а саме регіональної політики Європейського Союзу? І, нарешті, останнє запитання: чому вивчення цього досвіду є вкрай важливим для України?
Аналіз головних принципів, завдань та механізму реалізації регіональної політики Європейського Союзу становить для нас особливий інтерес, адже:
сприяє кращому розумінню перспектив міжрегіонального та транскордонного співробітництва України з Європейським Союзом (з уваги, що Україна через кілька років із приєднанням держав Центрально-Східної Європи до Євросоюзу, матиме спільний кордон з ЄС);
імплементація головних принципів регіональної політики ЄС у національне законодавство України сприятиме реалізації головної мети зовнішньої політики України - прискорити визначення з боку Європейського Союзу чітких критеріїв для України з метою отримання нею статусу асоційованого члена ЄС;
створення відповідної інфраструктури - як системи інституцій та структур для регулювання єврорегіональної політики в Україні; як гармонізації територіального поділу із врахуванням специфіки адміністративного поділу в Україні; як і більшість acquis communautaire - є обов’язковою умовою для вступу будь-якої держави в Європейський Союз.
З реалізацією головних принципів регіональної політики ЄС Україна отримуватиме значні кошти із Фондів Європейського Союзу, що вже у найближчому майбутньому посилить інноваційну здатність регіонів України та сприятиме досягненню перших реальних позитивних результатів європейської інтеграції нашої держави.
Депресивні регіони на тлі регіонального вирівнювання
Певна річ, що економічні чинники розвитку регіонів країн-членів ЄС вимагають проведення ефективної політики з метою ліквідації територіальних диспропорцій всередині кожної держави ЄС. Навіть тепер відмінності між регіонами, які динамічно розвиваються та депресивними регіонами Європейського Союзу, вкрай вражаючі. Аналіз соціо-економічного становища Єврорегіонів виявляє основні відмінності між динамічним центром і периферійними регіонами. ВВП на душу населення в 10 найсильніших регіонах ЄС утроє перевищує ВВП у 10 найслабіших. Такі ж диспропорції присутні й у показниках безробіття. Згідно аналізу статастичних даних (EUROSTAT) від 10 лютого 2000 року, порівняльний аналіз 211 регіонів Європейського Союзу системи класифікації рівня NUTS-II (Nomenclature of Territorial Units for Statistical Purposes) дослідження, співвідношення між 10 найбільш “багатими” регіонами та 10 депресивними, свідчить про те, що:
Лондон (229%) із 1994 року зберігає провідну позицію серед найбагатших регіонів Європи;
регіони Великої Британії (Лондон), Німеччини (Гамбург - 198%, Дармштат - 167%, Обербайерн - 165%, Бремен - 146%), Люксембургу (Люксембург - 172%), Бельгії (Брюсель - 170%, Антверпен - 138%), Австрії (Відень - 166%) та Франції (іль де Франс - 156%) значно перевищують середні показники розвитку регіонів у Європі;
50 регіонів системи NUTS-II мають рівень ВВП менший, ніж 75% в середньому по ЄС;
серед 10 “найбідніших” лідирує Греція (чотири регіони по 51%), тут також три регіони Іспанії (Екстермадура-54%, Андалузія -58%, Соут-59%) і один Португалії (Мадейра - 55%); грецький регіон Іпейрос (43%) та португальський Азори (49%) не досягають навіть рівня 50%.
Тож у зв’язку з розширенням ЄС на Схід постає принаймні три запитання, пов’язаних зокрема з трансформацією власне Європейського Союзу. Яким буде рівень розвитку регіонів нових країн-членів ЄС із Центрально-Східної Європи порівняно передовсім з регіонами Греції, Іспанії і Португалії? Яким чином ця четвірка “найбідніших” регіонів реагуватиме на проблему перерозподілу коштів із різних Фондів ЄС серед більшої кількісті рецепієнтів? Чи буде збільшено бюджет ЄС, оскільки зросте кількість депресивних регіонів?
Регіональне вирівнювання є метою національної політики країн-членів ЄС і незважаючи на диверсифікацію інструментів регіональної політики, політика регіонального об”єднання ЄС, яка проводилась Європейською Комісією, спрямована саме на регіональне вирівнювання. Утім, поділ на національному рівні на процвітаючі регіони і структурно слабі, які потребують допомоги, вимагає деякого уточнення, коли йдеться про загальноєвропейську перспективу, адже «багаті» регіони Італії все ще знаходяться позаду “найбідніших” у Великобританії, а східні землі Німеччини є депресивними регіонами Європи (European Commission - 1999,а).
Згідно статастики ЄС (EUROSTAT), у Європі існує 184 регіони, які розвивають прикордонні зв”язки, з яких 122 - прикордонні, а 58 межують не з державами-членами ЄС. Як позитив слід відзначити посилення від 90-х років міжрегіонального співробітництва в Європі, і що особливо важливо - це створення та посилення саме політичного значення відповідних інтеррегіональних потужних інституцій як мережі зв”язків, що є відмінними від типової структури єврорегіонів на континенті.
Власне Ініціативи ЄС - це договори, документи, які укладаються Європейською Комісією для реалізації проектів регіонального розвитку. Комісія, визначаючи перспективи співробітництва Європейського Союзу з державами ЦСЄ, відзначає регіональне співробітництво як один із своїх політичних пріоритетів з метою створення політичної стабільності, забезпечення прав людини та демократії, розвитку економічного та торговельного співробітництва. Перевага надається проектам (шляхом фінансування через різні програми) з метою:
зміцнення демократії та стабільності в регіоні (захист меншин та їхня економічна і соціальна інтеграція; розвиток громадянського суспільства шляхом підтримки неурядових організацій тощо);
підтримки економічного розвитку та свободи торгівлі, адже розвиток комерційних відносин між країнами регіону сприятиме економічній інтеграції та здійснить корисний вплив на кожну країну і на весь регіон у цілому;
підтримки Трансєвропейських Мереж (ТЄМ), що матимуть справжню європейську якість;
захисту довкілля;
заохочення зв”язків між економічними партнерами, особливо малими та середніми підприємствами та професійними організаціями;
забезпечення співробітництва у галузях внутрішніх справ та юстиції, обміну досвідом щодо прикордонного контролю, транспортування наркотиків та організованої злочинності;
зміцнення прикордонного співробітництва між місцевими та регіональними закладами різних країн.
Чорноморський регіон: роль і місце
Розробка стратегії міжрегіонального співробітництва, за вимогами ЄС, вже апріорі має бути націленою на створення умов співпраці з метою створення “співзвучності” між різноманітними акціями, планами та проектами фінансового характеру, на взаємодоповнення та реалізацію цих програм згідно пріоритетів у розвитку інновацій в таких сферах, як територіальний розвиток, інтеррегіональна співпраця, реформа структури промисловості та збільшення конкурентоспроможності, система фахової освіти.
Важливо тут виокремити сегмент міжрегіонального співробітництва держав та регіонів ЄС. У цьому зв”язку можна навести приклад посилення значення регіону Чорного моря для Європейського Союзу. Так, Європейська Комісія у звіті про регіональне співробітництво в Європі підкреслила значення регіонального співробітництва в регіоні Чорного моря, а саме:
виокремлюється стратегічне значення регіону (Азербайджан, Болгарія, Вірменія, Грузія, Греція, Молдова, Румунія, Росія, Туреччина і Україна) для Європейського Союзу у зміцненні політичної стабільності, консолідації та підвищення ролі його як торгівельної ланки та транзитного регіону між Центральною Азією, Близьким Сходом та Європою;
визначаються пріоритетні цілі розвитку регіонального співробітництва в контексті співробітництва країн регіону з ЄС з метою якнайширшого використання економічного потенціалу Чорноморського басейну в галузях транспорту, енергосистем, кооперації у сфері торгівлі, екологічного розвитку, юстиції і внутрішніх справ.
Тут доречно навести слова члена Європейської Комісії із зовнішніх стосунків Ханса ван ден Брука, який зазначив, що з розширенням регіон Чорного моря стане ще важливішим для Європейського Союзу у плані безпеки, стабільності, торгівлі та інвестицій; ми хочемо допомогти чорноморськім сусідам працювати разом, використовуючи нові форми регіонального співробітництва, які будуть взаємовигідними.
Хто отримає преференції
Ініціатива INTERREG Європейського Союзу на програмний період протягом 2000-2006 років містить новий елемент, присвячений міжрегіональному співробітництву (INTERREG III C). Цей напрям включатиме кооперацію між регіонами, які географічно несуміжні один з одним, втім мають схожий соціально-економічний рівень і можуть таким чином отримати преференції від набутих знань та досвіду співробітництва. Більш як половина бюджету буде спрямовано на транскордонне співробітництво (INTERREG III A) з метою передбачення загального розвитку внутрішніх кордонів регіонів ЄС та зовнішніх регіонів Євросоюзу в контексті подальшого розвитку транскордонного співробітництва держав-членів ЄС з аплікантами “першої” хвилі інтеграції держав Центрально-Східної Європи; також буде продовжено співробітництво в рамках програм 1996 року.
Подальший розвиток INTERREG ІІІ Європейського Союзу визначається у більш повній реалізації інтересів регіонів Європи в контексті майбутнього соціально-економічного розвитку. Транскордонне співробітництво в плані реалізації політики ЄС здійснюється в рамках Ініціатив (Initiatives) програми INTERREG на період 2000-2006 років. У цьому сенсі доцільно визначити головні типи співробітництва ЄС як сприяння транскордонному співробітництву (cross-border cooperation); транснаціональному співробітництву (transnational cooperation) і міжрегіональному співробітництву (interregional cooperation).
У плані бюджетних витрат найбільшу суму коштів отримуватимуть віддалені регіони Європейського Союзу, які межують з кордонами “нових”-аплікантів держав Центрально-Східної Європи. 50%-80% національного бюджету буде спрямовано на реалізацію програм транскордонного співробітництва і лише 6% - на програми міжрегіонального співробітництва.
13 жовтня 1999 року Європейська Комісія адаптувала проект головних напрямів для 4 ініціатив Комісії на період 2000-2006 років, в тому числі і розширену по суті вже нову програму INTEREG III. У той же час Комісія заявила про фінансовий розподіл між державами-членами Європейського Союзу згідно цих ініціатив, що в цілому складає 4,875 більйонів євро на нову INTEREG III (згідно 3 напрямів). Розвиваючи досвід попередньої програми Ініціативи INTERREG, ця нова фаза будуватиметься за трьома головними напрямами.
Напрям А стосується транскордонного співробітництва, інтегрованого регіонального розвитку між прикордонними регіонами як сприяння розвитку зовнішніх кордонів ЄС (отже, головні ресурси фінансування будуть зосереджені саме на цьому напрямі).
Напрям В сконцентровано на підтримці транснаціональної кооперації, сприянні інтеграції та гармонійному територіальному розвитку.
Напрям С ставить за мету посилення міжрегіонального співробітництва, підвищення технічного рівня та міжрегіонального економічного розвитку.
Транскордонне Міжрегіональне
| Внутрішнє - 44% | Внутрішнє - 67% |
| Зовнішнє - 26% | Зовнішнє - 30% |
Змішані форми співробітництва складають 48%.
Принципи і базові критерії
Суть вирішення питання проведення ефективної регіональної політики полягає в реалізації головних принципів європейської регіональної політики із врахуванням специфіки держав Європи, зокрема ЦСЄ та України. Так, згідно з класифікацією регіональної політики ЄС визначені такі базові критерії: субсидіарність; децентралізація; партнерство; програмування; концентрація; адиціоналізм.
Субсидіарність (громадсько-політичний принцип, за яким вищі суспільні одиниці мають право і повинні розв’язувати лише ті проблеми, на виконання яких нижчі структури не здатні), як базовий принцип, дійсний з часу підписання угоди про Європейський Союз, нині переживає своєрідний ренесанс. Адже згідно Маастрихтської угоди цей принцип є базовим для ЄС (ст.3): “У сферах, які не входять до окремої юрисдикції співтовариства, воно згідно принципу субсидіарності починає свою діяльність лише в тому випадку, коли буде неможливо достатньою мірою досягнути мети визначених заходів на рівні держав-членів, і тому в силу їх масштабу чи дієздатності можуть бути здійснені більш ефективно на рівні співтовариства”. По суті, у статті 3 Договору чітко визначено, що у випадку, коли в питаннях, на які не розповсюджуються виключні повноваження ЄС, цілі не можуть бути досягнуті відповідними діями держав-членів, а з метою реалізації конкретної справи використовуватиметься спільна політика ЄС.
Децентралізація. Одвічною дилемою регіонального розвитку є перерозподіл владних повноважень, ресурсів, бюджету, надання диференційованих дотацій із спільного бюджету та фондів ЄС на користь менш розвинутих регіонів з метою досягнення певного вирівнювання економічного розвитку та досягнення політичної стабільності. Отже, поряд із субсидіарністю, саме децентралізація, як перерозподіл повноважень регіонів з метою їх ефективного використання та заохочення регіональних ініціатив, оптимізації практичного вирішення питань саме на регіональному рівні, а також і як розмежування функцій та повноважень між різними рівнями управління ЄС, - становлять дві головні основи регіональної політики ЄС. Важливість цих двох принципів безперечна. Адже їх реалізація (що є метою ефективної європейської інтеграції) посилює відповідальність на місцевому рівні та активізує локальні ініціативи.
Партнерство. Фактично, партнерство є співробітництвом між суб’єктами різних рівней (Євросоюз, держава, регіон) територіально-адміністративних одиниць з часу визначення мети до завершення реалізації конкретного проекту. Цей принцип базується на тій умові, що діяльність та розвиток регіонів може здійснюватися лише тоді (власне тоді ж реалізується і принцип субсидіарності), коли суб’єкти співробітництва постійно та послідовно співпрацюють з метою досягнення спільної мети. Вертикальний сегмент цього співробітництва відображає також і головну умову, специфіку взаємозв’язків, а саме: Євросоюз, держави-члени мають визначити цілі та розробити стратегічні плани розвитку спільно з регіонами, насамперед із якнайширшим залученням громад, місцевих ініціатив, економічних та політичних суб”єктів регіонів. Співпраця у площині регіон-регіон, як розвиток транскордонного співробітництва, та співпраця локальних територіальних одиниць, громад також є важливим сегментом вертикального співробітництва.
Програмування. Програмування - це розробка на основі партнерства стратегій розвитку, з урахуванням пріоритетних довгострокових та короткострокових цілей. У регіональній політиці Європейського Союзу принцип партнерства визначає пріоритет інвестування не окремих проектів чи дій, а насамперед програм, які мають глибинний вплив на розвиток усього регіону. Стратегія територіального програмування (планування) базується на чітко розробленій системі цілей, бо в цьому випадку слід враховувати як інтереси “знизу” регіонів, громад у контексті сприяння просторовій ефективності, так і доцільність врахування загальнонаціональних пріоритетів “згори” як сприяння розвитку національної економіки.
Концентрація, адиціоналізм. Реалізація принципів концентрації та адиціоналізму означає, що фінансові ресурси, які надає ЄС окремим державам-членам чи суб”єктам територіального, регіонального розвитку мають бути доповнені (розширені) за рахунок місцевих джерел. По суті, ці два принципи мають взаємодоповнюючий характер і головною умовою ставлять кооперування та ефективне використання ініціатив; пошук та розвиток власних джерел фінансування програм регіонального розвитку. Загальноприйнято, що 50% того чи іншого проекту фінансує держава-член ЄС, а внесок депресивних регіонів становить мінімум 20%. Ефективна реалізація принципів концентрації та адиціоналізму у регіональній політиці Європейського Союзу має подвійну мету, що передбачає посилення та концентрацію наявних ресурсів з метою сприяння реалізації визначених цілей регіонального розвитку; виявлення таких територіальних одиниць, які мають однакові чи подібні проблеми (низький рівень доходів, великий рівень безробіття тощо), що також важливо і для реєстрації та створення статистичної бази найбільш відсталих регіонів, районів, депресивних територій.
Отже, відповідність вищезазначеним принципам регіональної політики ЄС за чіткої класифікації регіонів ЄС має на меті реалізацію визначених 6 пріоритетних напрямів регіональної політики ЄС, виокремлення яких слугує перш за все концентрації фондів та їх ефективному використанню. А саме - сприяння структурній перебудові та розвитку депресивних регіонів на рівні NUTS 2 (ця мета стосується лише тих регіонів, де рівень ВВП на душу населення протягом трьох років був нижчим за 75% від середнього по ЄС); надання фінансових ресурсів регіонам, де спостерігається стагнація промисловості; боротьба з тривалим безробіттям та підтримка ініціатив зайнятості; адаптація підприємців, робітників промисловості та виробничої сфери до системних змін, які загрожують безробіттям; фінансування розвитку сільськогосподарських територій та прискорення структурної перебудови сільського господарства; допомога північним країнам із вкрай низькою густонаселеністю територій.
Структурна розбудова нових форм кооперації неодмінно розпочнеться вже на початку ХХІ століття і в цьому зв’язку важливого значення набуває інституалізація відносин суб’єктів міжнародного права в контексті розвитку прикордонного та міжрегіонального співробітництва, позаяк адекватна реалізація цих форм кооперації: по-перше, не змінює кордони, а робить їх прозорими, поступово знищує економічні та політичні бар’єри для інновацій; по-друге, активізує ініціативи суб’єктів на локальному рівні, що сприяє також і політичній інтеграції; по-третє, ця форма співробітництва може здійснюватися в контексті реалізації регіональної політики двох-трьох держав із збільшенням кількості реальних суб”єктів співробітництва.
Комітет регіонів, чотири функції регіонів
Реалізація регіональних програм як складових стратегій структурних фондів відбувається нині за сприянням такої ініціативи як Міжрегіональне співтовариство, в рамках програми INТERREG II, що сприятиме розвитку не стільки структурних ініціатив, скільки співробітництву між регіонами. В адміністративній службі Європейського Союзу слід виокремити таке головне управління в адміністративній ієрархії як DG XVI - Регіональна політика. Із 1995 року Вульф-Матіс є одним із 20 членів Європейської Комісії, яка керує структурними та когезійними фондами, репрезентуючи європейські інтереси в регіональній політиці зокрема і структурній політиці взагалі. На думку експерта, комісара Європейського Союзу Моніки Вульф-Матіс, саме заохочення творчості, вдосконалення професійної кваліфікації, гнучкість та диференційований підхід при розгляді питань та рішень, а не постійна підтримка і державна опіка, внаслідок якої втрачається власна ініціатива - слугують на сьогодні реальною можливістю подолання структурних проблем у регіонах Європейського Союзу.
З огляду на динамічну зміну геополітичної ситуації та економічне об’єднання Європи, пріоритетного значення набуває міжрегіональне співробітництво за допомогою діяльності Комітету Регіонів. З точки зору посилення та активізації власне регіонів як суб”єктів європейської політики, згідно Маастрихтської угоди було створено цей Комітет, що можна вважати першою спробою врахування регіонального чинника у європейському правовому економічному та політичному просторі. Утім, фактично регіон в Європейському Союзі поки що використовується державою лише як засіб для досягнення певних цілей. Про що свідчить зокрема і активне використання принципу субсидіарності з точки зору тактики лише у площині країна-член ЄС та Євросоюз, та ігнорування подеколи цього принципу саме у внутрішній політиці держав ЄС.
Хоча Комітет регіонів як європейська інституція має консультативний характер (ст. 198 а-с), та його діяльність сприяє включенню місцевих питань до розгляду; по суті, сприяє забезпеченню представництва регіональних та місцевих спільнот у процесі прийняття рішень ЄС. З огляду на міжрегіональне співробітництво та вступу нових держав Центрально-Східної Європи (а отже і встановлення спільного кордону України з ЄС) до Європейського Союзу, важливого значення набуває діяльність спеціалізованих комісій Комітету регіонів Європейського Союзу, таких як - Регіональна політика; Економічний розвиток; Місцеві та регіональні фінанси; Упорядкування сільської зони, сільське господарство, рибальство, ліс, море, гірська зона; Транспорт і комунікаційні мережі; Урбаністична політика; Упорядкування території, навколишнє середовище, енергетика; Освіта, виховання; Європа громадян, наукові дослідження, культура, молодь, інтереси споживачів; Економічне і соціальне об”єднання.
Створення Комітету регіонів сприяло також і завершенню довготривалої дискусії стосовно поняття “регіон”, адже визначення, що дається Парламентом у Хартії Регіоналізації ЄC (Charter for Regionalization) є досить загальним, але вже чітко виокремлює повноваження і відповідальність “регіонального фактору” у Європейському Союзі. Більше того - навіть визначає ймовірні шанси імплементації. Для прикладу доречно навести визначення регіону, сформульоване Асамблеєю Європейських регіонів: “регіон - це територіальне об’єднання під безпосередньою юрисдикцією суверенної держави з системою самоврядування. Регіон повинен мати свою конституцію, статус автономії чи інший закон, який є складовою законодавства держави і яка визначає організацію та повноваження регіону”.
Отже, головним завданням регіонів є їх комплементарна (доповнююча) функція, що також тісно пов’язано із процесом європейської інтеграції. Фактично європеїзація, як процес, призводить до зміни всієї системи взаємозв’язків - ролі, компетенції та співвідношення функцій органів виконавчої влади, - модифікується система прийняття рішення національними органами влади (national decision-making), що з усією чіткістю виявилося вже у процесі ратифікації Маастрихтської угоди. Саме тут виявляється доповнююча, комплементарна функція регіонів, що залежить від “ваги” цієї держави в структурі Євросоюзу.
У контексті пошуків інтенсивних форм кооперації на всіх рівнях усередині Європейського Союзу вкрай важливою є функція сумісності (compatibility) регіонів. Розмір адміністративного об’єднання має важливе значення для держави і меншою мірою це стосується регіону. Наприклад, у Німеччині відмінність між розмірами регіонів більш значна, ніж у централізованих державах, де адміністративне і регіональне планування вимагає стандартизованих розмірів об”єднань. У той же час регіони в децентралізованих державах ЄС сприяють саме зменшенню відстані між великими і малими державами - членами ЄС.
У цьому зв’язку доцільно виділити такий важливий сегмент для регіону, його соціально-економічного та регіонального планування, як вимоги самодостатнього розміру (self-sufficient size) для регіонів. Самореформування може відбуватися на рівнях різних регіонів, як, наприклад об’єднання кількох їх, невеликих за розміром, з метою набуття самодостатності. Адже загалом більша увага концентрується на регіонах, що отримали компетенцію для прийняття рішень відповідну їх значенню і розміру. Регіони можуть посилити своє значення кількома засобами, які, наприклад, полягають у горизонтальній кооперації та рівності інтересів, репрезентуванні ними саме життєвих інтересів населення.
У процесі розвитку мережі зв’язків (networking) регіонів, як функції, виявляється їх здатність створювати зв’язки між собою в різних сферах на основі рівноправ’я та партнерства, що є дуже ефективним як між регіонами всередині ЄС, так і між транскордонними регіонами. Саме в цьому сенсі дуже важливим є двостороннє та багатостороннє міжрегіональне співробітництво з метою розв’язання окремих конфліктів інтересів і реалізації транскордонної співпраці на горизонтальному рівні.
Значення четвертої функції - “підштовхування” (impulse function) регіонів - полягає в першочерговій здатності до орієнтації і допомоги в посиленні спільних елементів серед місцевого населення від розвитку мови, культури, історичних традицій до активізації економічних традицій та інтересів, що найоптимальніше можна здійснити саме на горизонтальному і локальному рівнях.
Принцип регіонального партнерства визначається ступенем активності його населення, діяльністю асоціацій, соціальних акторів і розвитку ними своїх ідей для загальних цілей. Майбутній процес регіоналізації в рамках Європейського Союзу визначається тим, яким чином, якою мірою, з якою метою у практичній площині регіональні розміри залежать від соціальних акторів. Як, наприклад, профспілок.
Однією з переваг рамкової інструкції Європейського фонду регіонального розвитку є концепція “тісних консультацій” на регіональному рівні як вид базисної моделі участі економічних та соціальних партнерів в регіональному розвитку.
Підводячи підсумок щодо вищезазначених чотирьох функцій регіонів, слід відзначити, що ці функції треба розглядати лише комплексно і в контексті визначення регіону як найбільш важливого резерву для внутрішньої єдності Європейського Союзу (pure cohension potential). Саме це твердження є дуже важливим навіть з політичної точки зору, бо усуває будь-які сумніви стосовно можливого переважання відокремлюючих чи відцентровуючих тенденцій, що можуть призвести до дезінтеграції чи спричинити збройний локальний конфлікт. Важливість цих функцій, а також і принципів регіональної політики Євросоюзу (зокрема статус, що надається регіонам згідно головних цілей ЄС, acquis communautaire - як збереження забезпечених досі досягнень співтовариства) полягає в тому, що для узгодженого переходу компетенцій і відповідної зміни окремих прав на рівні прийняття рішень (що характеризує процес “знизу вгору” (bottom up) інтеграції від націй до співтовариства) необхідні спільні правила.
Складові концепції “Європи регіонів”
Важливе значення для претендентів “першої хвилі” вступу до ЄС, а також і України, має програма INTERREG Структурного фонду допомоги ЄС, яка орієнтована саме на розвиток та покращення транскордонної співпраці держав-членів та майбутніх членів Євросоюзу.
Економічне об’єднання Європи, а також політична інтеграція держав європейського континенту зазнає швидких змін і, по суті, є викликом часу, відображає зростаючу потребу політики об’єднання держав континенту в контексті реалізації єврорегіональної політики з метою зменшення диспропорцій у розвитку регіонів та сприяння стабільності в різних вимірах у більш різноманітній Європі.
З огляду на зміну геополітичних та геоекономічних обставин на континенті, щовпливають на регіональний розвиток, держави Європи пристосовуються до нового стратегічного середовища, яке вже формується внаслідок як реформи ЄС, так і проведення політики розширення на Схід в контексті розвитку ідеї Європи не тільки у географічному, політичному чи економічному вимірах, а насамперед - як вільного та різноманітного європейського культурного простору. Отже, часткова модифікація єврорегіональної політики відкриває нові форми всеохоплюючої координації європейських регіонів, посилює їх роль у реалізації адекватної міжнародної політики на регіональному рівні.
Статус регіонів Європи і досі виявляється вразливим, є предметом для вагань в Європейському інтеграційному процесі, що може у перспективі призвести як до зміцнення, так і послаблення значення регіонів на континенті. Отже, тепер важливого значення набуває інституційне закріплення прав та вироблення механізму захисту інтересів регіонів Європи. Імперативом єврорегіональної політики є послідовне формування і реалізація так званої концепції “Європи регіонів”.
У 1957 році Римським договором про утворення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) лише у преамбулі було визначено необхідність зменшення суттєвих відмінностей у соціально-економічному житті різних регіонів держав ЄС. Нині, у 2000 році, мета, засоби реалізації, загалом концепція і стратегія регіональної політики Європейського Союзу значно модифікувалися поряд із трансформацією самого Євросоюзу.
Формуючи стратегію регіонального розвитку, ЄС протягом уже понад сорока років намагається діяти так аби ця стратегія базувалася на наявних можливостях і за допомогою якої можна було би посилити конкурентоспроможність регіонів та паралельно ліквідувати їх відсталість. Однак, як це не прикро констатувати, але відмінності між регіонами ЄС у ХХІ столітті не тільки не зникнуть, а навпаки, вони знову посиляться за умов вступу у 2004 - 2006 рр. нових країн ЦСЄ до Європейського Союзу. Так, навіть ВВП на душу населення в найбільш економічно розвинених державах ЦСЄ є нижчим від 50% аналогічного показника в Греції (найнижчий рівень в ЄС). По суті, низький економічний рівень розвитку робить для країн ЦСЄ неможливою участь майже у всіх структурних фондах. Значне зниження середнього ВВП в Європейському Союзі призведе до зниження порогу голосування для тих регіонів, які на сьогодні мають менше 75% ВВП на душу населення від середнього в ЄС. Більше того, цей умовний поділ на донорів та рецепієнтів підсилиться також і боротьбою (активною лобістською діяльністю) між самими рецепієнтами, оскільки треба буде здійснювати перерозподіл коштів із встановленого бюджету та фондів між більшою кількістю так званих “бідних” держав ЄС.
З метою сприяння більшої цілеспрямованості та прозорості фінансування відсталих регіонів і класифікації найвідсталіших регіонів ЄС, у 1983 році були визначені єдині критерії з “проблемних” регіонів ЄС: з рівнем ВВП на душу населення нижче середнього по ЄС; з мінімумом у 20% зайнятості населення в депресивних галузях економіки; з більшою ратою зайнятості населення у сільському господарстві, ніж в інших регіонах державах-членах ЄС; з високим рівнем безробіття (мінімум 3,5%), а також не менше, ніж на 20% вище середнього по країні; зі стійким негативним сальдо міграцій.
Згідно цієї класифікації у 1983 році рата “відсталих” регіонів становила відповідно 100% населення Ірландії, 51% - Італії, 36% - Великої Британії, 33% - Франції, 32% - Данії, 17% - Бельгії, 15% - Нідерландів, 12% - ФРН та 11% - Люксембурга. Усього на території цих відсталих чи проблемних регіонів проживало 40% населення Європейського Співтовариства.
З метою формування єдиного європейського ринку з 1988 року розвиток регіональної політики виокремлюється як пріоритетний напрям ЄС. Про що свідчить, зокрема, Єдиний Європейський Акт (1986 р.), який набув чинності у 1987 р.(ст.130 а.): “З метою гармонійного розвитку в цілому, Співтовариство продовжує поширювати діяльність, спрямовану на закріплення свого соціального та політичного єднання. Зокрема, Співтовариство намагається скоротити диспропорції між різними регіонами та ліквідувати відсталість регіонів, які знаходяться у несприятливих умовах”.
Щодо розвитку регіональної політики ЄС слід виділити такий важливий сегмент правової основи розвитку регіональної політики Європейського співтовариства, як діяльність Структурних Фондів. Ще Паризький договір (1952), що заснував Європейське співтовариство вугілля та сталі, містив положення про позики регіонам, де проводилася реструктуризація цих галузей промисловості. Згідно Римського договору (1957) вже було засновано Європейський соціальний фонд з метою “поліпшення працевлаштування робітників і підвищення їх професійної мобільності в рамках Співтовариства”. Стаття 41 подібним чином розширювала можливості використання сільськогосподарської політики як інструмента регіональної політики у сільській місцевості. До вступу Великої Британії, Ірландії і Данії було створено інструмент ширшої регіональної політики - Європейський фонд регіонального розвитку.
Договір про Європейський Союз (1991) - Маастрихтський договір - уніс поправки до Римського договору, створивши окремий розділ (ХУІ) про економічну і соціальну згуртованість згідно принципу, що діяльність різних фондів має бути скоординованою. Однак використання фондів усе ще здійснювалося через окремі встановлюючі статті і фрагментарно впроваджувалося через 7 (пізніше 
цілей (objectives), які пересікають як різні фонди, так і ініціативи громад (Community Initiatives), що стосуються окремих проблем, спільних для регіонів.
Структурна політика, особливо регіональна підтримка, стала однією з найбільш важливих галузей в ЄС. Її доцільність визначається перш за все з огляду на видатки на структурну підтримку, що у 1992 році становили більше, ніж чверть усього бюджету ЄС. По-друге, ЄС набув широкої компетенції у цій галузі, значною мірою впливає на оформлення і розмах засобів регіональної підтримки в державах-членах. У той же час регіональна політика - це одна з тих сфер, яка є спробою розвитку європейської економічної інтеграції шляхом активізації політичних ініціатив. По суті, Структурні Фонди слугують правовою основою реформування регіональної політики Європейського співтовариства. Структурна допомога слугувала формою компенсування за реальні або передбачувані втрати в результаті інтеграції. Отже, хоча перші цілі регіональної політики мали другорядну роль, втім ця політика була першою спробою усунити негативні диспропорції в регіонах.
Зростання Структурних Фондів, погоджених під час переговорів у Маастрихті, було конкретизовано на саміті Ради Міністрів у Едінбурзі 1992 року. Першим пунктом була пропозиція Комісії щодо середньотермінового фінансового планування до 1997 р. “DELORS II Рackage” (European Commission, 1992-а). Прогноз Європейської Комісії передбачав зростання бюджету на 30% до 1997 року, з наданням половини фондів на структурну підтримку (29,3 більйона ЕКЮ).
По суті, структурна підтримка в “DELORS II Рackage” так само визначена щодо посилення конкурентоспроможності європейських товарів. На думку Комісії, успішний і динамічний розвиток економіки є передумовою до посилення економічного і соціального зв’язку. Структурну підтримку найслабших регіонів було подвоєно, але, як і передбачалось, вона не мала бути реалізованою до 1999 року.
Реформами Структурних Фондів 1993 року та запланованими на 2000-2006 роки по суті, модифікуються власне пріоритетні напрями, з яких №4 заслуговує на особливу увагу - “адаптація підприємців, робітників промисловості та виробничої сфери до системних змін, які загрожують безробіттям”. Боротьба з тривалим безробіттям і безробіття серед молоді були скомбіновані в одну ціль. І, нарешті, критерії, що визначають № 2 (регіони, які страждають від стагнації промисловості) і №5 в (сільські місцевості) були розширені з метою надання підтримки щодо працевлаштування в рибозаготівельному секторі та суміжних галузях. Згідно з принципом концентрації 70% структурної допомоги було спрямовано в регіони, що підпадають під напрям № 1: Гаінгаут (Бельгія), Бранденбург, Східний Берлін, Тюрінгія (Німеччина), вся Греція, Флеволенд (Голандія) і т.ін.; 15% асигнувалося на № 2 і 9% - на ініціативи Співтовариства. У пріоритетних напрямах №1, №3, №5 в плани розвитку діють упродовж 6 років, у напрямів №2 і №4 - 3 роки. У реформі Структурних Фондів на 2000-2006 роки підтримка значною мірою спрямована також і на захист довкілля та створення рівних можливостей для чоловіків і жінок на ринку праці.
Таким чином, узагальнюючи досягнення реформи Структурних Фондів, можна виокремити принаймні три аспекти реформ: розширене право участі регіонів в Європарламенті; принцип партнерства розширено до участі соціальних партнерств; комітети з моніторингу були засновані як втілювачі принципу партнерства і отримали більше повноважень - насамперед, можливість регулювання модальності фінансової участі Співтовариства.
У цьому контексті заслуговує на увагу остання реформа Структурних Фондів на період 2000-2006 років. Так, 24-25 травня 1999 року Європейська Комісія у Берліні досягла згоди щодо пакету “Агенда-2000″, який складається із визначених фінансових перспектив на період 2000-2006 років та плану регулювання та управління Структурними Фондами, загальною сільськогосподарською політикою. Суттєвою складовою реалізації ефективної регіональної політики Європейського Союзу є також і втілення програми комплексного пакету документів “Агенда - 2000″ (2000-2006 рр.), який містить вичерпний перелік важливих заходів - проведення фінансової реформи, реформування аграрної і податкової політики, вирішення питань, пов’язаних із розширенням Євросоюзу. Згідно цього документу передбачається скорочення цільових категорій Структурних Фондів до трьох:
І категорія - найвищий ступінь сприяння тим регіонам, де ВВП на душу населення становить менше 75% ВВП у середньому по ЄС.
ІІ категорію становитимуть регіони із високим рівнем безробіття (мета - підтримка структурно слабких регіонів).
ІІІ категорія - здійснення підтримки ініціатив в освіті, перекваліфікації (мета - розвиток людських ресурсів).
На сьогодні одним із основних пріоритетів реалізації регіональної політики ЄС є вимога ефективніше використовувати вже наявні ресурси, можливості регіонів. Адже поряд із такими важливими принципами реалізації регіональної політики ЄС, як субсидіарність, децентралізація та інші, найпотужнішим в “Агенді-2000″ визначено принцип ефективності.
Таким чином, можна зробити висновок, що ця остання модифікація єврорегіональної політики в структурі проекту “Агенда 2000″ не виходить за межі первісної ідеї “Європи регіонів”. Більше того - наприкінці ХХ століття цей документ лише підтверджує факт посилення ролі регіонів в Європі, актуальність проведення більш ефективної регіональної політики.
Отже, зрозуміло, що регіоналізація не зводиться до процесу звичайної адміністративної децентралізації. Існує багато аргументів як для виборів демократичних легітимних органів регіонального представництва, так і для передачі таким органам основної компетенції місцевих влад локальних регіонів і провінцій. Якщо перефразувати вислів Ернеста Ренана, тоді регіонам потрібен “щоденний безкінечний плебісцит”, якщо вони дійсно хочуть бути суб’єктами політичних та економічних відносин. За умов отримання регіонами реальних повноважень, у майбутньому рівень сприйняття регіонами буде динамічно змінюватися, зосереджуватись навколо центральних аспектів позицій регіону.
Підводячи підсумок щодо наведених функцій регіонів, слід відзначити, що ці функції треба розглядати лише комплексно і лише в контексті визначення регіону як найбільш важливого резерву для внутрішньої єдності Європейського Союзу - (pure cohension potential). Саме цей аргумент є дуже важливим навіть з політичної точки зору, бо усуває всілякі сумніви стосовно можливого переважання відокремлюючих чи відцентровуючих тенденцій, які можуть призвести до дезінтеграції чи спричинити збройний локальний конфлікт.
У 1988 році з метою надання фінансових ресурсів перш за все найбільш відсталим регіонам Європейським Союзом була розроблена єдина система класифікації NUTS (Nomenclature of Territorial Units for Statistical Purposes), яка полегшує ведення статистичного аналізу відсталих регіонів зокрема і регіонів ЄС взагалі, а також сприяє чіткому визначенню різного рівня розвитку регіонів, категоризуючи їх як територіальні одиниці. Усього NUTS поділяється на 5 рівнів (три з яких NUTS 1-3 регіональні, а два NUTS 4-5 - місцеві одиниці регіональної статистики ЄС).
Слід відзначити, що NUTS 1 складає 77 регіонів (найбільші регіони в структурі держав-членів ЄС чи вже об’єднані територіально-адміністративні одиниці, як, наприклад, у Німеччині, Франції, Великій Британії). Рівень NUTS 2, що, по суті є “найпридатнішим простором” для втілення регіональної політики ЄС та Структурних Фондів, об’єднує 211 регіонів; NUTS 3 (1031 регіон) є найоптимальнішим саме для реалізації комплексних соціо-економічних, спеціальних програм міжрегіонального співробітництва. Ці рівні в системі NUTS не у всіх випадках є тотожними до територіально-адміністративного устрою держав-членів ЄС.
Саме рівень NUTS 2 вимагає у більшості випадків якомога повної відповідності - уніфікації територіального адміністративного поділу держави-члена ЄС до критеріїв регіонального поділу (NUTS 2) Європейського Союзу. Адже від виконання цієї умови залежить, по суті, і надання фінансування, і дотацій із Фондів ЄС. Отже, відповідність NUTS 2, по суті, є необхідною умовою для держав-аплікантів Центрально-Східної Європи, а також і для України.
Пріоритетні напрями (objectives) регіональної політики ЄС
Відповідність вищезазначеним принципам регіональної політики ЄС за чіткою класифікацією регіонів ЄС має на меті реалізацію визначених 6 пріоритетних напрямів регіональної політики ЄС, виокремлення яких слугує концентрації фондів та їх ефективному використанню. Визначення 6 пріоритетних напрямів було зумовлено виокремленням найбільш відсталих регіонів та необхідністю проведення структурних змін:
Пріоритетні напрями (objectives)
Напрям № 1
Сприяння структурній перебудові та розвитку депресивних регіонів
На рівні NUTS 2 ця мета стосується лише тих регіонів, де рівень ВВП на душу населення протягом трьох років був нижче за 75% від середнього по ЄС.
Напрям № 2
Надання фінансових ресурсів регіонам, де спостерігається стагнація промисловості.
Напрям № 3
Боротьба з тривалим безробіттям та підтримка ініціатив зайнятості.
Напрям № 4
Адаптація підприємців, робітників у промисловості та виробничії сфері до системних змін, які загрожують безробіттям.
Напрям № 5
Фінансування розвитку сільськогосподарських територій та прискорення структурної перебудови сільського господарства.
Напрям №6
Допомога північним країнам із вкрай низькою густонаселеністю територій
Висновки
Підсумовуючи все вищесказане, можна стверджувати, що забезпечувана ЄС структурна підтримка і в цьому контексті - регіональна політика Європейського Союзу до 1990-х років ХХ століття досягли самостійності. В той же час ЄС продемонстрував свою здатність досягати консенсусу, який дає адекватну компенсацію інтересам учасників, про що, зокрема, свідчить і “Агенда-2000″. У 1999 році структурна допомога становила понад 30 мільйонів ЕКЮ, ¾ з яких отримали депресивні регіони Європейського Союзу.
На сьогодні мета регіональної політики Європейського Союзу визначається у: “підтягуванні” менш соціо-економічно розвинених регіонів держав Євросоюзу до рівня більш економічно розвинених регіонів держав Європи; реалізації важливої мети внутрішньої регіональної політики ЄС - ліквідації територіальних диспропорцій економічного та соціального розвитку всередині розвинутих держав ЄС.
Можна зробити висновок, що тенденції економічного зростання та зміцнення політичного статусу регіонів, а також наявні диспропорції між регіонами Євросоюзу є постійним явищем. Отже, суть ефективної регіональної політики ЄС на сьогодні визначається тим, якою мірою ЄС спроможний контролювати ситуацію в регіонах і хоча б дещо сприяти нівеляції диспропорцій, перш за все - наданням допомоги “бідним” депресивним регіонам Євросоюзу в контексті ефективного використання ініціатив локального рівня та можливостей самих регіонів.
Важливість питання полягає також у тому, наскільки Євросоюз буде спроможний фінансувати економічну модернізацію нових центрально-європейських держав-членів ЄС, певна річ, з уваги на свої стратегічні інтереси. Адже негативні тенденції (приміром такі, як латентний розвиток конфліктних зон - економічних, етно-політичних, екологічних тощо), вже у найближчому майбутньому вимагатимуть від економічно розвинутих держав Західної Європи ще більших інвестицій для підтримки стабільності у різних вимірах. Реалізація адекватної єврорегіональної політики сприятиме вирішенню етнополітичних конфліктів та запобіганню виникнення ймовірних передкризових ситуацій на локальному рівні.
Суть адаптації європейської регіональної політики для України визначається у чіткому застосуванні головних принципів цієї політики. У зв’язку з цим важливого значення набуває необхідність розробки науково обгрунтованої Комплексної регіональної політики України (що ускладнюється специфікою територіально-адміністративного устрою, економічною кризою та відмінними географічними, економічними, просторовими, історичними ознаками). Але працюючи над концепцією, нам не варто в черговий раз “винаходити велосипед”, бо регіональна політика навіть в державах ЦСЄ розробляється і впроваджується згідно критерій Європейського Союзу. Утім, це не означає повної імплікації структури цієї політики на держави ЦСЄ та Україну, адже останні суттєво відрізняються за просторовими, і особливо - за економічними ознаками.
Концептуальна розробка єврорегіональної політики в нашій країні є реальною умовою та об’єктивною необхідністю з уваги на активну участь України в європейському регіональному співробітництві у ХХІ столітті.
Вивчення досвіду взаємодії європейських політичних, владних інститутів є важливою умовою з точки зору вироблення та застосування єдиної методики, оптимальної структури своєрідних регуляторів регіональних та державних взаємовідносин - як пошуку компромісів між локальними та загальними інтересами в Україні. З точки зору інституалізації системи регіональної політики Європейського Союзу в Україні треба враховувати інкрементність цього процесу, адже він триватиме десятки років, трансформуючи старі-нові інституції регіональної та центральної влади.
Отже, вкрай необхідно створити гнучку та стійку систему врегулювання локальних та загальних інтересів, шляхом: реформи адміністративно-територіального поділу держави; визначення ієрархії, статусу регіонів за нормами європейського міжнародного права; формування ієрархії органів регіонального самоврядування з урахуванням регіональної специфіки (використання головних принципів таких головних документів, як Європейської Хартії місцевого самоврядування, Хартії Конгресу місцевих і регіональних влад Європи); вироблення власне механізму дії інститутів на місцевому та регіональному рівнях та способів контролю над ними.
Економічне об’єднання Європи, а також політична інтеграція держав європейського континенту зазнає швидких змін і, по суті, є викликом часу, відображає зростаючу потребу політики об’єднання держав континенту в контексті реалізації єврорегіональної політики з метою зменшення диспропорцій у розвитку регіонів та сприяння стабільності в різних вимірах у більш різноманітній Європі.
З огляду на зміну геополітичних та геоекономічних обставин на континенті, що впливають на регіональний розвиток, держави Європи пристосовуються до нового стратегічного середовища, яке вже формується внаслідок як реформи ЄС, так і проведення політики розширення на Схід у контексті розвитку ідеї Європи не тільки у географічному, політичному чи економічному вимірах, а насамперед - як вільного та різноманітного європейського культурного простору. Отже, часткова модифікація єврорегіональної політики відкриває нові форми всеохоплюючої координації європейських регіонів, посилює їх роль у реалізації адекватної міжнародної політики на регіональному рівні.
По суті, за умов соціо-економічної кризи в Україні впровадження моделі регіональної політики ЄС (її головних принципів) має стати обов’язковою передумовою інтеграційної політики та зовнішньополітичного курсу нашої держави.
Використана література
1. Бусыгина И.М. Настоящее и будущее «Европы регионов» (проблемы европейского регионализма) // Мировая экономика и международные отношения. - №9. - 1993. - С.78-86.
2. Дені де Ружмон. Європа у грі. Шанс Європи. - Львів, 1998. - 273 с.
3. Европейский Союз. Сборник международных терминов из области права и управления. (Europaische Union) - т. 3. - Мюнхен, 1998. - 384 c.
4. AGENDA 2000. For a Stronger and Wider Union. DOC/97/6. - European Commission, Strasbourg, 15 July 1997.
5. The Amsterdam Treaty. Official Publications of the European Communities, Luxemburg (1999). -96 р.
6. Anderson, Malcolm. The agenda for police cooperation In: Policing across national boundaries (1994), pp. 3-21.
7. Cohesion in the European Union. Regional Policy and Cohesion. European Union. Cohesion Report. Fact Sheet, 1999.
8. Cohesion Policy and European integration-building multilevel governance. - Oxford, 1996. ETS No. 106 European Outline Convention on transfrontier cooperation between territorial communities or authorities, Madrid, 21 May 1980.
9. Commission of the European Communities 1996. First Report on Economic and Social Сohesion. Brussels/Luxembourg: Commission of the European Communities. (1996).
10. An Enlarged Europe. Regions in Competition? (edited by Sally Hardy, Mark Hart, Louis Albrechts, Anastasios Katos) Regional Studies Association.London (1995).
11. The European Regional Development Fund. Official journal of the European Communities. N L 73/1, 21 March (1975).
12. The European Union and the regions. (edited by M.Keating, B.Jones) - Oxford: Clarendon Press (1995), 306 p.
13. Jeffery, Charlie. The Regional Dimension of the European Union. London (1997), 223 p.
14. Grenville J.A.S., Wasserstein, Bernard. The Major International Treaties since 1945. London: Methuen (1987).
15. Hart, Mark. Convergence, Cohesion and Regionalism: contradictory trends in the new Europe In: Modern Europe. London (1998), pp. 164-185.
16. Harvie, Christopher. The Rise of Regional Europe. Historical Connections. London-New York (1994), 92 p.
17. Hooghe, Liesbet. Cohesion Policy and European Integration: Building Multi-Level Governance. Oxford (1996), 458 p.
18. Molle Willem, Cappellin Riccardo. Regional Impact of Community Policies in Europe. Newcastle (1988), 199 p.
19. Morgan, Roger. Regionalism in European Politics. Policy Studies Institute, London (1987), 206 p.
20. Regional Policy. Fact Sheets on the European Union. Directorate-General for research. Official Publications of the European Communities, Luxembourg (1998), pp. 142-147.
21. Regions in Europe. Edited by P.Le Gales and C.Lequesne. - London-New York (1998).
22. Reform of the Structural Funds 2000-2006. Comparative analysis. EU Structural Funds. European Commission, Brussels (1999).
23. Reform of the Structural Policy: Result of the Berlin summit. Directorate-General for Regional Policy and Cohesion.European Commission. March (1999).
24. Sixth Periodic Report on the regions: Summary of Main Findings. Fact Sheet. 04.02.99 EN. Regional Policy and Cohesion. European Commission. (1999).
25. Theory and Reform in the European Union (edited by Chryssochoou D.)(1999).