Об’єднання Європи спричиняє актуалізацію проблем інтеграції і співробітництва для тих країн, котрі тільки включаються у роботу загальноєвропейських структур. На етапі пошуку Україною, Молдовою і Румунією гідного місця в системі загальноєвропейського господарювання особливої ролі набуває транскордонне співробітництво, покликане сприяти не лише налагодженню більш тісних відносин між сусідами, поновленню втрачених позицій на ринках сусідніх держав, а й підняттю зовнішніх економічних взаємин на новий рівень.
Найбільш високий рівень інституціоналізації серед усіх форм регіонального транскордонного співробітництва на рівні місцевих органів влади мають єврорегіони. Вони сприяють вирішенню, принаймі, двох принципових завдань. Перше – приведення суб’єктів об’єднаної Європи до форм, найбільш прийнятних для їх економічної (у широкому розумінні слова) самодостатності. Друге – відпрацювання механізму співробітництва і взаємодії, що характерне для вже існуючих технологій в Євросоюзі. Встановлення такого типу співробітництва в рамках діяльності європейських інститутів забезпечує для них постійне співвідношення з сучасними європейськими стандартами. Тобто країни Південно-Східної Європи отримують можливість м’якого інтегрування до європейських структур, не порушуючи звичний для них контекст.
Як відомо, визначальною ідеєю єврорегіонального руху, започаткованого в середині 50-х років (тобто майже одночасно з формуванням Європейського співтовариства) було покращення вже існуючих механізмів взаємодії між окремими територіальними одиницями та національними утвореннями, а також ліквідація існуючих перешкод і бар’єрів у торгово-економічній та інших пов’язаних з нею сферах. Одночасно з генеральною лінією процесу формування нинішнього Європейського співтовариства створювався додатковий “диссипативний” канал, через який так звана “негативна енергія” прикордонної напруженості, міжнаціональних непорозумінь та економічних розбіжностей мала перетворюватися на нові механізми співпраці, взаємовигідне транскордонне інвестування. Водночас цей процес стимулював культурне, науково-освітнє співробітництво, міжнаціональне спілкування, сприяючи таким чином основному загальноєвропейському процесу.
Ще у 1958 р. було створено перший єврорегіон на базі прикордонних територій Німеччини-Голандії. У 1971 р. було укладено Договір про створення Асоціації прикордонних європейських регіонів з штаб-квартирою у Бонні. У 1973 р. відбулася Конференція морських періферійних регіонів, основні ідеї якої реалізувалися створенням у 1981 р. Європейської хартії узбережжя (в ній беруть участь 29 регіонів із 9 держав). Тепер у Європі існує більш як 30 таких структур регіонального співробітництва. Наприклад, тільки біля східного кордону Німеччини, федеративна структура котрої полегшує таку форму співробітництва, діє 8 єврорегіонів. У 1991 р. було створено польсько-чехо-німецький єврорегіон “Ниса”. Вже діють польско-українсько-білоруський єврорегіон “Буг” та Карпатский єврорегіон, який об’єднав до співробітництва прикордонні території Угорщини, Польщі, Словаччини, Румунії та України.
На завершальному етапі переговорів щодо укладення українсько – румунського базового політичного договору румунська сторона виступила ініціатором включення у текст пункту про створення двох єврорегіонів “Верхній Прут” та “Нижній Дунай”. Згодом ця ініціатива відобразилась у статті 8 Договору про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією, підписаного у м. Констанца 2 червня 1997 р. Там, зокрема, зазначається: “Договірні сторони відповідно до положень Європейської Рамкової Конвенції про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями заохочуватимуть і підтримуватимуть безпосередні контакти та взаємовигідне співробітництво між адміністративно-територіальними одиницями України і Румунії, зокрема у прикордонних зонах. Вони також сприятимуть співробітництву між адміністративно-територіальними одиницями обох держав у рамках існуючих, а також новостворюваних єврорегіонів “Верхній Прут” і “Нижній Дунай”, до участі в яких можуть запрошуватись адміністративно-територіальні одиниці інших зацікавлених держав. Договірні Сторони діятимуть у рамках включення цього співробітництва в рамки відповідної діяльності європейських інституцій.”
Проблема створення єврорегіонів “Верхній Прут” та “Нижній Дунай” обговорювалась також на зустрічі Президентів України, Республіки Молдова та Румунії, що відбулась 3-4 липня 1997 р., де було прийняте рішення про приєднання до вищеназваних єврорегіонів прикордонних адміністративно-територіальних одиниць Республіки Молдова. Ця проблема знайшла своє відображення також у Заяві Президентів України, Республіки Молдова та Румунії стосовно трьохстороннього співробітництва від 3 липня 1997 р. Зокрема, у статті 5 наголошується: “Підтримувати ініціативи і проекти за участю трьох держав, зокрема розвиток транскордонного співробітництва, прямих зв’язків між територіально-адміністративними одиницями, створення єврорегіонів “Нижній Дунай”, “Верхній Прут”, а також точкової вільної економічної зони в районі Рені – Галац – Джурджулешти”. Цьому питанню були присвячені також дві статті Протоколу про тристороннє співробітництво між урядами України, Республіки Молдова та Румунії, підписаного у рамках цієї зустрічі, а саме – стаття 2 розділу ІІ-го: “Разом із зацікавленими відомствами на центральному та місцевому рівнях [Сторони] визначать конкретні заходи в рамках спільних програм по втіленню в життя домовленостей стосовно розвитку єврорегіонів “Нижній Дунай” та “Верхній Прут”, а також точкової вільної економічної зони в районі Рені – Галац – Джурджулешти”, а також стаття 1 розділу ІІІ-го: “[Сторони] Заохочуватимуть встановлення і розвиток прямих зв’язків між місцевими органами влади, особливо у суміжних районах трьох країн з метою розвитку співробітництва адміністративно-територіальних одиниць відповідно до концепції єврорегіонів”.
Логічним продовженням цього процесу була Кишинівська заява Президентів України, Республіки Молдова і Румунії про тристороннє співробітництво від 22 жовтня 1998 р., зокрема частина 1 статті 2: “Підтримувати органи місцевої влади у створенні єврорегіону “Верхній Прут”, а також у розвитку співробітництва в рамках нещодавно створеного єврорегіону “Нижній Дунай”. Окрім вищезгаданих документів, нормативно-правовою базою для створення єврорегіону “Верхній Прут” (як і “Нижній Дунай”) є Договір про добросусідство, дружбу і співробітництво між Україною та Республікою Молдова, підписаний у жовтні 1992 р. (стаття 12) та Договір між Урядом України та Урядом Республіки Молдова про співробітництво прикордонних областей України та адміністративно-територіальних одиниць Республіки Молдова, підписаний 11 березня 1997 р.
Слід відзначити, що формування єврорегіональних структур у Європейському співтоваристві та у посткомуністичних країнах суттєво відрізняється. Якщо для західних країн ключовим словом є “покращання” розвинутої багаторівневої системи взаємин, то для Східної Європи головною метою є “відновлення” співробітництва всіх рівнів на руїнах колишнього СРСР та РЕВ. Спільними тут є загальноєвропейські пріоритети безпеки сталого розвитку та побудови трансєвропейських мереж. Істотно відрізняються рівень ринкових відносин і “стартові” умови взаємодії на міждержавному та регіональному рівнях. Також принциповою відмінністю є стан нормативно-правової бази та вихідної інфраструктури. Тому першочерговим для нових єврорегіонів є спільні проблеми виживання в умовах економічної скрути з одночасною розбудовою основ безпечного соціально-економічного розвитку як для кожного учасника, так і для регіону в цілому.
Досить цікавою і нетрадиційною була мотивація ініціювання румунською стороною включення у текст українсько-румунського базового політичного договору пункту про створення двох єврорегіонів “Верхній Прут” та “Нижній Дунай”. Виходячи з факту існування в Україні значної румунської етнічної групи, румунські дипломати вирішили використати інститут єврорегіонів як інструмент захисту прав представників румунської діаспори. У Західній Європі спільні програми, ініційовані в рамках єврорегіонів, передбачають, головним чином, стимулювання росту і розвитку економіки та життєвого рівня спільнот, котрі мешкають у периферійних регіонах держав, які є учасниками цієї форми співробітництва. У даному випадку вирішено використати доведені практикою переваги цієї форми транскордонного співробітництва, які б дозволили створювати програми співробітництва не стільки економічного характеру, скільки розвитку зв’язків з діаспорою, націлені на збереження їх етнічної, культурної, історичної та мовної самобутності.
На шляху становлення нових двосторонніх і багатосторонніх взаємин в Україні, як і в інших країнах Східної Європи та СНД, дуже низькою є ефективність механізмів співробітництва, закладених у нові договори та угоди. Це обумовлено двома основними причинами: відсутністю необхідним чином прийнятих і сприйнятих суспільством національних і регіональних ідей щодо соціально-економічного розвитку країн, включаючи програми розвитку їх окремих адміністративно-територіальних одиниць, тобто тієї державної політики, котру можна реалізовувати через єврорегіони; а також відповідною відсутністю “прописаних” у законодавчих і нормативних актах прав і обов’язків усіх гілок і рівнів державної влади у вирішенні питань міжрегіонального співробітництва, тобто тих механізмів, на вдосконалення яких націлена система єврорегіонів.
Тому для розвитку власної регіональної структури і використання субрегіонального співробітництва з метою інтеграції України (як і інших партнерів по єврорегіону) до Европи, на наш погляд, необхідно використовувати:
- форми та методи, з яких у країні є пріоритетні напрацювання;
- напрямки діяльності, для яких у країні (регіоні) є достатній потенціал і геополітичні переваги;
- можливість поступової (step-by-step) реалізації низьковартісних демонстраційних пілотних проектів, уніфіковані результати яких можуть у подальшому широко використовуватись як у регіоні, так і в країні в цілому;
- зацікавленість європейських партнерів, органів ЄС та інших міжнародних структур у запропонованих країною формах і методах регіонального співробітництва для отримання фінансової та інших видів підтримки;
- достатньо короткий термін для переходу від дослідницьких та навчальних (ознайомчих) розробок до конкретних комерційних проектів з певними умовами отримання грантів, пільгових кредитів та прямих інвестицій в регіоні.
Певні відмінності від досвіду Західної Європи є і в тому, яким чином утворюються єврорегіони “Верхній Прут” і “Нижній Дунай”. Оскільки ініціатива належить не регіонам, а центральним органам влади, а також враховуючи те, що питання про організацію єврорегіонів є складовою базового політичного двостороннього міждержавного договору, трьохсторонніх заяв Президентів України, Республіки Молдова і Румунії та міжурядового тристороннього Протоколу, то “Верхній Прут” і “Нижній Дунай”, на наш погляд, є не тільки формою міжрегіонального, а й частиною міждержавного транскордонного співробітництва.
Слід відзначити, що роль центральних органів влади як ініціаторів створення єврорегіонів, хоч і не є типовою, але не є і рідкісним явищем. У міжнародній практиці є кілька прикладів. На думку румунського дослідника Богдана Ауреску, який присвятив спеціальну статтю аналізу інституту єврорегіонів та Договору про відносини добросусідства і співробітництва між Україною та Румунією, українсько-румунський базовий договір, де вперше було зафіксовано ініціативу щодо створення єврорегіонів “Верхній Прут” та “Ніжній Дунай”, мав для прикладу французько-іспанський договір про транскордонне співробітництво між територіальними одиницями (Байон, 1995), Польсько-український договір про створення єврорегіону “Буг” (Луцьк, 1995), багатосторонню угоду про створення Карпатського єврорегіону. Сам договір, вважає Богдан Ауреску, “створює таким чином важливий інструмент регіонального транскордонного співробітництва, який окрім включення двохсторонніх форм співробітництва надає Договору сучасний характер, вписуючи його, з юридичної точки зору, в нове покоління базових політичних договорів. Створюючи єврорегіони, базовий політичний договір між Україною та Румунією вносить новизну, яка є нетиповою для такого виду договорів. Він закладає юридичні основи цьому виду транскордонного співробітництва, щоби згодом конкретні, специфічні елементи були встановлені на рівні місцевих общин і властей, але при підтримці і допомозі центральних органів влади”.
Створення єврорегіонів саме у такий спосіб, тобто з ініціативи центральних органів влади, певним чином за їх патерналізму, є однією з головних особливостей єврорегіону “Верхній Прут”, хоча й “Нижній Дунай” не позбавлений цієї риси. Головна мотивація цього полягає у тому, що жодна з адміністративно-территоріальних одиниць України, Республіки Молдова та Румунії, котрі утворюють згадані єврорегіони, не є суб’єктами міжнародного права. Нє є такими й самі єврорегіони. Враховуючи також політичний простір єврорегіонів, котрим належить конституюватись, певна доля патерналізму з боку центральних органів державної влади надає їм, на нашу думку, можливість стати більш дійовими та результативними.
Створення єврорегіонів з ініціативи центральних органів влади не суперечить і визначальному міжнародному документу з цього питання – Європейській Рамковій Конвенції про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями, підписаній у Мадриді 21 травня 1980 р. Положення цієї Конвенції включені в текст політичного українсько-румунського договору. Договірні Сторони можуть посилатися на них і застосовувати їх незалежно від стадії їх участі у цій Конвенції. При цьому Конвенція не тільки дає визначення терміну “транскордонне співробітництво” як “будь-яка узгоджена діяльність, що веде до зміцнення і розвитку відносин сусідства між територіальними общинами або властями, які залежать від двох або кількох Договірних Сторін, а також укладання договорів та угод, корисних у цьому сенсі” (стаття 2), а й також передбачає способи встановлення транскордонного співробітництва або міждержавними угодами, або угодами (договорами, статутами, контрактами) між зацікавленими місцевими органами влади. У розділі І додатку до Конвенції наведені як рекомендації 5 видів типових міждержавних угод. Виключно до компетенції держав належать лише дві. Інші міждержавні угоди складають лише юридичну основу для укладання між територіальними общинами або властями рамкових угод чи договорів. До останньої групи слід віднести підписані на найвищому рівні документи, що ініціюють створення єврорегіонів “Верхній Прут” та “Нижній Дунай”.
Майбутній єврорегіон “Верхній Прут” є особливо цікавим і досить нетрадиційним. У проектах установчих документів дано визначення єврорегіону як “форми співробітництва адміністративно-територіальних одиниць межуючих країн відповідно до двосторонніх та (чи) багатосторонніх угод держав і наявного європейського досвіду для розв’язання спільних проблем за узгодженими механізмами, які визначаються Угодою про утворення та Статутом Єврорегіону”. До його складу ввійдуть Чернівецька область України, Бельцький та Єдинецький повіти Республіки Молдова, Ботошанський та Сучавський повіти Румунії. Членами єврорегіону “Верхній Прут” можуть стати і інші адміністративно-територіальні одиниці України, Республіки Молдова та Румунії, які увійдуть до його складу та підтримуватимуть положення Угоди і Статуту. Вже звернулися із відповідною заявою Яська повітова Рада Румунії та виявляє деяку зацікавленість щодо вступу Івано-Франківська обласна державна адміністрація.
Метою створення єврорегіону “Верхній Прут”, згідно згаданих проектів, є розширення існуючих міжрегіональних зв’язків та сприяння подальшому розвитку транскордонного співробітництва адміністративно-територіальних одиниць держав-засновників, окремих міст, інших населених пунктів, органів місцевого самоврядування, державного управління, окремих установ, підприємств, неурядових і громадських організацій, національних меншин та окремих громадян у сферах економіки, освіти, науки, культури і спорту, а також розбудова нових механізмів міждержавного співробітництва та безпечний сталий (самовідтворюючий) розвиток регіону в рамках інтеграції до сучасного загальноєвропейського процесу.
Серед основних завдань майбутнього єврорегіону можна виділити такі: розвиток і вдосконалення торговельних і економічних відносин; разробка нових проектів співробітництва; развиток і спільне впровадження передових технологій; практична реалізація сучасних механізмів заходів загальноєвропейської безпеки; пошук нових моделей розвитку національних інфраструктур, які ввібрали б енергетичні системи, транспортні и коммунікаційні мережі; розробка спільної політики в галузі техногенно-екологічної безпеки; запобігання забруднення басейнів Дунаю, Дністра та Чорного моря; попередження та ліквідація наслідків промислових аварій та стихийних лих; збільшення екологічно чистих виробництв; активізація та гармонізація діяльності у сферах науки, культури, освіти, спорту, розвитку національних меншин, молодіжної політики; модернізація системи охорони здоров’я населення; розвиток рекреаційної діяльности та туризму.
Структура єврорегіону “Верхній Прут” побудована наступним чином: Рада керівників адміністративно-територіальних одиниць-членів єврорегіону – Рада єврорегіону; виконавчий голова Ради єврорегіону; секретаріат Ради єврорегіону; робочі комісії єврорегіону та експертні групи. У кожному з цих органів представлені не тільки країни, чиї адміністративно-територіальні одиниці утворюють єврорегіон, а й самі суб’єкти єврорегіону. При цьому згадані структури у своїй діяльності мають відносну оперативну автономію. Ця багатоповерхова структура дає більш високий рівень інституціоналізації транскордонного співробітництва і являє собою, на нашу думку, своєрідний гарант сталості цього співробітництва навіть за умови охолодження взаємин на одному з структурних поверхів єврорегіону “Верхній Прут”.
Єврорегіон “Верхній Прут”, проект якого органічно вписується в систему сучасних європейських пріоритетів регіонального співробітництва, розбудови системи європейської безпеки та вдосконалення транскордонних фінансово-економічних, комунікаційних і природоохоронних відносин має й інші особливості. Найбільш цікавою є те, що у його складі формується екологічний єврорегіон. У проекті Угоди про утворення єврорегіону, узгодженого на останніх етапах тристоронніх регіональних переговорів, він набув такого визначення: “екоєврорегіон – форма співробітництва в межах єврорегіону (його складова частина) між органами державного і місцевого управління, спеціалізованими організаціями у сфері охорони довкілля, екологічної безпеки, моніторингу, цивільного захисту населення, санітарно-епідеміологічного нагляду, а також між суб’єктами господарської діяльності межуючих країн, спрямована на покращання техногенно-екологічної безпеки у басейнах річок та на певних територіях з метою забезпечення сталого (самовідтворюючого) соціально-економічного розвитку цих територій”.
Проект екоєврорегіону, котрий є своєрідним ноу-хау у теорію і практику еврорегіонального руху, добре вписується також у загальносвітові пріоритети ХХІ століття, коли неухильно зростає питома вага питань забезпечення сталого розвитку техногенно-екологічної безпеки. Не менш суттєвою є роль указаних факторів у кризових процесах світового соціально-економічного розвитку навіть згідно песимістичного сценарію. Тому ідея створення екоєврорегіону передбачає закладення принципів сталого розвитку і техногенно-екологічної безпеки до рівня нової системи регіонального співробітництва між Україною, Республікою Молдова та Румунією, проголошеної президентами цих країн, за умови активної підтримки такого проекту з боку ЄС та інших впливових міжнародних структур.
Ідея екоєврорегіону не стільки як фіксованої географічної структури, скільки якісно нової системи взаємодії різних зацікавлених організацій у прикордонних районах, народилася у 1994 р. як обгрунтування Центру з екологізованих технологій та управління “Буковина”. Згодом Чернівецьким державним науково-технічним центром з міжгалузевих і регіональних проблем екологічної безпеки та ресурсозбереження “Екоресурс” було підготовлено концепцію екоєврорегіону. 3-4 липня 1997 р. українсько-румунсько-молдовський саміт в Ізмаїлі ухвалив пропозиції української сторони щодо створення спільного екоєврорегіону спочатку як моделі співробітництва у складі єврорегіону “Верхній Прут” з подальшим послідовним його перетворенням у Карпатсько-Причорноморський екоєврорегіон у басейнах Прута, Дністра та Сірету з встановленням у прикордонних районах системи взаємодії між органами державного та місцевого самоврядування, спеціалізованими організаціями у сфері охорони довкілля, екологічної безпеки, моніторінгу, цивільного захисту населення, санітарно-епідеміологічного контролю, а також між суб’єктами господарювання. Основною метою створення екоєврорегіону є визначення державними та місцевими органами влади, а також підприємцями трьох країн їх взаємної зацікавленості у впровадженні сучасних механізмів управління техногенно-екологічної безпеки на всіх стадіях життєвого циклу виробництва та споживання для покращення конкурентоспроможності продукції, успішної приватизації, інвестування та реконструкції з одночасним забезпеченням сталого соціально-економічного розвитку регіону в цілому. При цьому планувалось вироблення необхідних передумов для відпрацювання, демонстраційної реалізації та подальшого розповсюдження нових уніфікованих рішень, які органічно об’єднуватимуть соціально-економічний розвиток регіонів з принципами сталого розвитку техногенно-екологічної безпеки; подальші антропогенні перетворення з новими стандартами управління станом довкілля, формуванням масової свідомості на національному та міжнародних рівнях з правилами самодостатнього та екологічно обумовленого виживання нашої цивілізації.
Слід відзначити, що у процесі реалізації ідеї екоєврорегіону не обійшлося без проблем. На початковому етапі переговорів щодо створення єврорегіону “Верхній Прут” ідея екоєврорегіону у його складі викликала у румунської сторони певні застереження. Це пояснюється, певною мірою, появою у румунській пресі публікацій, де українська сторона звинувачувалася у тому, що вона намагається створити екоєврорегіон замість єврорегіону “Верхній Прут”, а не конституювати його як специфічну складову вказаного єврорегіону. Можливо, на такі думки румунських журналістів та наших партнерів наштовхнули положення з концепції екоєврорегіону про можливе послідовне його перетворення на Карпатсько-Причорноморський екоєврорегіон. При цьому румунська сторона робила наголос на проблеми вільного пересування громадян через державний кордон та вирішення ряду економічних та культурологічних питань, вважаючи, що екологічні проблеми не є приорітетними. Але впродовж двох років сторони з кожною робочою зустріччю відчували зближення поглядів, бажання партнерів зрозуміти один одного. І вже перша половина 1999 р. пройшла під знаком узгодження принципів, термінів, конкретних проектів установчих документів майбутнього єврорегіону. На сьогоднішній день, коли єврорегіон де-юре ще не створений, співробітництво між українською та румунською сторонами набуває обертів саме за екологічними проектами. Правда, через неузгодженість європейських програм щодо розвитку країн посткомуністичного простору TACIS та PHARE доводиться діяти тільки через дзеркальні проекти (українські проекти отримують фінансову допомогу від TACIS, румунські – від PHARE).
Ще однією особливістю організацій єврорегіону “Верхній Прут” є те, що він створюється на основі багаторічної традиції міжрегіонального співробітництва адміністративно-територіальних одиниць, що формуватимуть майбутню транскордонну конструкцію. Останнім часом транскордонне співробітництво між відповідними регіонами здійснюється на основі таких документів: Меморандуму про партнерство між Чернівецькою областю України, округом Швабія (ФРН) та Сучавським повітом Румунії від 2 травня 1997р.; Протоколу про співробітництво в галузях економіки, адміністративній, культурній, соціальній, туризму та торгівлі між Чернівецькою областю України та Ботошанським повітом Румунії на 1997-2000 роки від 17 лютого 1997 р.; Протоколу про співробітництво між Чернівецькою областю (Україна) та Сучавським повітом (Румунія) від 21 серпня1997 р. Багато років діяли протоколи про співробітництво між прикордонними районами Чернівецької області та північними прикордонними районами Республіки Молдова. Нині знаходиться у процесі розробки проект щодо співробітництва області з новоутвореним після минулорічної адміністративно-територіальної реформи у Молдові Єдинецьким повітом.
Слід відзначити, що від самого початку суттєво відрізнялися погляди сторін, що утворюють єврорегіон “Верхній Прут” на процедуру його конституювання. Румунська сторона вважала, що у повітових Рад достатньо повноважень для підписання установчих документів еврорегіону. Українська та молдовська сторони, враховуючи ініціювання єврорегіону центральними органами влади, згадування його у різних міждержавних та міжурядових документах, і тому вважаючи, що єврорегіон виступає не тільки як форма регіонального, а й як складова міждержавного транскордонного співробітництва, з самого початку наполегливо реалізовували процедуру погодження проектів текстів установчих документов у центральних органах влади, добиваючись отримання повноважень від своїх урядів щодо підписання вказаних документів. У результаті, коли українська та молдовська сторони отримали відповідні повноваження від своїх урядів, і вже була намічена дата підписання установчих документів, виявилося, що їх не може підписати румунська сторона. З моменту ініціювання єврорегіону “Верхній Прут” в Румуніі відбулися зміни у внутрішньому законодавстві, згідно яким повітова Рада вже не мала права підписувати документ без дозволу Міністерства закордонних справ, котрому, у свою чергу, для прийняття рішення було необхідне погодження Департаменту місцевих органів влади уряду Румунії. Цей дозвіл на підписання повітові Ради не отримали від згаданого департаменту з причин “наявності в документах помилок по суті і по формі”. Найсуттєвіше зауваження було пов’язано з присутністю в установчих документах нового терміну, котрий не зустрічається у єврорегіонах, створених раніше “держава – засновник єврорегіону”, якому у проекті угоди про утворення єврорегіону “Верхній Прут” дано визначення як “держава, яка укладає міжнародні угоди про створення єврорегіону та (чи) створює необхідні умови для його реалізації адміністративно-територіальними одиницями”. Аргументувалось це тим, что “підписи голів адміністративно-територіальних одиниць можуть зобов’язувати тільки дані одиниці (названі “члени єврорегіону”), а не Румунську державу або урядові структури”. Далі було вказано, що “інститутами, котрі створюють єврорегіон, є повітові Ради, а не Румунська держава. Стаття 8 Договору про відносини добросусідства та співробітництва між Румунією та Україною зазначає, що обидві держави сприятимуть та підтримуватимуть безпосередні контакти і взаємовигідне співробітництво між адміністративно-територіальними одиницями Румунії та України. “Сприяти”, “підтримувати”, “сприяти співробітництву” не є подібним до поняття “засновувати”. Тому ми вимагали і вимагаємо виключення будь-якого використання у тексті терміну “держава-засновник”.
Справді, представники як органів місцевої, так і центральної влади сторін, що працювали над створенням і погодженням установчих документів, виходячи з факту ініціювання єврорегіону “згори”, не помітили того, що в документах відповідні держави вписали де-юре лише про сприяння і підтримку місцевих органів влади. На жаль, українська сторона була ознайомлена з тим, что незгода представників центральних органів влади Румунії дати дозвіл повітовим Радам на підписання установчих документів єврорегіону пов’язана саме з даним терміном тільки у кінці липня 1999 р., а з аргументацією даної незгоди – тільки у середині серпня того ж року. Пропозиції української сторони щодо можливих варіантів змін цього терміну, а також пропозиції про поновлення пререговорів щодо утворення єврорегіону так і залишалися без відповідей до кінця 1999 р. Тільки 10 січня 2000 р. вдалося подолати цей бар’єр: сторони парафували текст Угоди про утворення єврорегіону “Верхній Прут”, щоправда без тексту Статуту.
Враховуючи рівень взаєморозуміння між керівниками адміністративно-територіальних одиниць майбутнього єврорегіону “Верхній Прут”, який склався у минулому 1999 р., автор висловлює надію, що впродовж весни 2000 р. єврорегіон “Верхній Прут” буде конституйований і як форма відображення відомого принципу добросусідства на рівні місцевих органів влади і общин, що знаходяться по різні боки кордону, стане цінним внеском в інтеграцію України, Республіки Молдова та Румунії у нову Європу, підгрунтям якої стануть принципи демократії та децентралізації влади. Досвід же, набутий у процесі його конституювання, доповнить теорію єврорегіонального руху загалом та на посткомуністичному просторі зокрема.