Створення українсько-румунсько-молдовського єврорегіону “Верхній Прут” за рішеннями Президентів України, Румунії та Молдови в Ізмаїлі (1997 р.), Кишиневі (1998 р.), Чернівцях (1999 р.) та за підтримки ЄС вивело на якісно новий рівень одразу кілька важливих процесів. По-перше, вздовж західного кордону України з країнами Центрально-Східної Європи завершилося формування системи спільних транскордонних структур, що складається з чотирьох єврорегіонів: “Буг”, “Карпатський”, “Верхній Прут” та “Нижній Дунай”. По-друге, змінився підхід до внутрішньої самоорганізації цих утворень ¾ від обговорення спільних проблем та подальших відокремлених спроб їх самостійного розв’язання кожним з учасників до утворення постійних Робочих Комісій та експертних груп, орієнтовані на спільну реалізацію транскордонних проектів.
За умов явно недостатнього нормативно-правового поля та фінансової скрути для функціонування єврорегіонів знайдено принципово нові механізми участі в них центральної влади держав, що ініціюють і підтримують транскордонні єврорегіональні утворення і проекти. Одночасно встановлюється і міжрегіональне партнерство з адміністративно-територіальними одиницями країн ЄС, які виступають донорами та “провайдерами” європейського досвіду через єврорегіони. Ці нові підходи та механізми їхньої реалізації уважно розглядалися і були схвалені Сьомою Європейською Конференцією Прикордонних Регіонів [1].
Також принципово новим кроком у розвитку транскордонного співробітництва стало утворення екоєврорегіону, спочатку як моделі у складі єврорегіону “Верхній Прут” з перспективою її подальшого розповсюдження на весь Карпатсько-Причорноморський регіон. Ця нова система транскордонної взаємодії [2] органів державної та місцевої влади, спеціалізованих установ та інституцій, підприємств та комерційних структур має “вживити” принципи сталого (самовідтворюючого) розвитку, техногенно-екологічної безпеки, раціонального природокористування та ресурсоенергозбереження в усі інші сфери економічної, соціальної, політичної, комунікаційної, культурної, освітньої, наукової та будь-якої іншої співпраці на прикордонних територіях. Водночас така орієнтація діяльності єврорегіонів значно підвищує зацікавленість європейських та інших потенційних партнерів, зменшуючи ризики інвестувань у ці регіони.
Ще однією особливістю нових транскордонних структур є те, що території більшості з них повністю чи частково входили до колишньої Австро-Угорської імперії, за часів якої було закладено підвалини їх сучасної економіки (тобто саме ті базові галузі, які “генетично” пристосовані до виживання в умовах сьогоднішньої економічної скрути). У період між І і ІІ Світовими війнами значна частина цих земель по обидва боки кордону також знаходилась під спільним управлінням, а в останні десятиріччя перебування у складі СРСР ці регіони чи не найбільше відчували вплив інтеграційних процесів у системі Ради економічної взаємодопомоги.
Усі ці особливості стимулюють пошук спільних шляхів подальшого розвитку міжрегіональних транскордонних структур за тими напрямками, які відповідають інтересам України та, водночас, є пріоритетними для європейської і світової спільноти. Незважаючи на історичний і економічний зв’язок із центральноєвропейськими країнами, західноукраїнські землі, все ж, не позбавилися, сказати б “совкової” ментальності; обтяжені економічними і соціальними негараздами; тут розбалансовані енергоресурсні та екологічні системи, застарілі та зношені основні фонди у промисловій та комунальній сферах, неефективні агротехнічні технології і лісокористування. Нові транскордонні структури цікавлять потенційних західних партнерів, які мають на меті експериментальне відпрацювання ринкових механізмів для залучення сюди необхідних технологій і обладнання [3]. Україні ж вони можуть прислужитися як модель вироблення принципово нових форм і механізмів взаємодії із Заходом і, водночас, зародком інфраструктури, корисної при інтегруванні до сучасної Європи [4].
Історичні зв’язки більшості західноукраїнських областей з австрійськими і німецькими землями можуть мати нині неабияке значення. Якщо розвиток міжрегіональних зв’язків (позитивним прикладом яких є відносини Буковини з австрійською федеральною землею Карінтія і баварським округом Швабія) охоплюватиме всі 9 західних прикордонних областей України, вони швидко переростуть у нову сферу міжнаціональних відносин. Це сприятиме переходу взаємин із Європою на якісно інший щабель, про що йшлося на ІІ самміті Україна-ЄС у Відні в жовтні 1998 р. Ще унікальнішим кроком до розвитку єврорегіонального співробітництва стало підписання у Аугсбурзі в травні 1997 р. тристороннього документу про міжрегіональне співробітництво Чернівецької області, округу Швабія та Сучавського повіту Румунії.
Тому, незважаючи на вищеозначені проблеми, ці нові ініціативи в цілому сприймаються Європейською Спільнотою як внесок України у подальшу розбудову механізмів транскордонної співпраці регіонів, офіційно започаткованих Мадридською Конвенцією 1980 р. Новітні підходи до розбудови “Європи Регіонів” через короткий час мають набути чинності у вже підготовленому Радою Європи проекті Хартії регіонального самоврядування [1].
Аналітичний огляд [5] транскордонних єврорегіональних структур, створюваних Україною разом з її сусідами, у порівнянні з європейськими аналогами наочно демонструє ряд принципових невизначеностей у цій діяльності, як за цілями і завданнями, так і за методологією (теорією, моделями і механізмами). Окрім вищезгаданих проблем, обумовлених нормативно-правовими і фінансовими причинами, ці невизначеності є наслідком непослідовної розбудови транскордонної співпраці за умов відсутності у країни власної регіональної політики.
Оскільки вже зроблено порівняльний аналіз розбудови єврорегіонів країнами ЄС і колишніми членами РЕВ (див. 4,5), то зупинимося більш детально на передумовах транскордонної співпраці, що витікають безпосередньо з існуючого геополітичного становища України.