Інтегральний аналіз форм і механізмів побудови регіональної економічної політики у Європі [8] принципово відокремлює від усіх інших концепції, “орієнтовані на довкілля”, де “намагаються точніше визначити зміст регіонального розвитку, знайти баланс у співвідношеннях з природою”, де “важелями є облік та формування регіональних кругообігів речовин, збільшення витрат на охорону довкілля, створення “екологічно чистих регіонів”.
У поданих нижче джерелах [2, 4, 7, 9] уже розглядалися світові та національні інструменти, які доцільно застосовувати для системного визначення і розв’язання сукупності означених проблем, починаючи з окремих об’єктів, для послідовного переходу на регіональний рівень. Перша і найголовніша група таких об’єктів в єврорегіонах визначена вже у самих їх найменуваннях ¾ три з чотирьох мають назви прикордонних річок. Їх басейни є найважливішими джерелами питної та технічної води для промисловості, сільського господарства і комунальної сфери, основою геоландшафту та головним об’єктом антропогенного впливу на довкілля, як безпосередньо у поверхневих водотоках, так і через всю систему грунтових вод. У цих басейнах розташовані об’єкти техногенної діяльності: промислові та аграрні підприємства, енергетична інфраструктура, житлово-комунальна сфера, транспортні, торгівельні, туристично-рекреаційні та інші компоненти регіональних природно-господарчих комплексів. Мал. 2 схематично демонструє, яким чином взаємопов’язано проблеми економічного розвитку і регіональної безпеки на прикладі транскордонного басейну р. Прут, включаючи замкненість цієї системи через Дунай у Чорноморський басейн. З цієї ж схеми стає очевидною і нагальна необхідність налагодження транскордонного співробітництва, що має системно поєднувати самовідтворюючий соціально-економічний розвиток з вимогами техногенно-екологічної безпеки.
Якщо для багатьох останні слова є красивим гаслом, яке сприймається на популістському рівні як “нам тут вижити б та заробити на хліб, а ви ще й про екологічні проблеми…”, то на фаховому рівні ситуація сприймається з точністю “до навпаки”. І річ тут не лише у безпосередній небезпеці техногенно-екологічних катастроф, про які постійно нагадують як недавні скиди небезпечних промислових відходів у дунайський басейн на півночі Румунії, так і Стебніківська катастрофа 1983 р. на Дністрі. За своєю природою ці найгостріші екологічні проблеми є лише зворотним боком неприйнятно високої енергоресурсоємності майже всієї господарської системи країн СНД/ЦСЄ. В результаті тривалого екстенсивного розвитку за умов штучно занижених цін на будь-які види ресурсів, уся сфера виробництва і споживання цих країн витрачає в 3-6 разів більше енергії та матеріалів на одиницю продукції, товарів чи послуг, ніж у аналогічних сферах господарювання розвинутих країн. І саме ця ресурсно-екологічна проблема є визначальною для виживання регіонів, оскільки без її розв’язання їх економіка залишатиметься неконкурентоспроможною, техногенно-екологічна безпека – низькою та, як наслідок, соціальний стан ¾ неприйнятним. А у відходах продовжуватиме омертвлятися більша частина національних ресурсів.
Сліпе копіювання західного досвіду мало що дає в цих умовах, оскільки ринкові механізми просто непридатні для безпосереднього застосування у подібних умовах (мається на увазі на тільки об’єктивний стан економіки, але й особливості посткомуністичного менталітету більшості населення). З цього випливає ще одна, чи найперспективніша функція єврорегіонів ¾ можливість відпрацювання і пілотного впровадження нових механізмів і технологій господарювання і управління, які системно поєднуватимуть кращі підходи розвинутих країн з реаліями і напрацюваннями “на місцях”. При цьому отриманий досвід гармонізації підходів до регіонального розвитку значно легше розповсюджуватиметься в інших адміністративно-територіальних структурах після адаптації в єврорегіонах.